Header Ads

Загрузка...

Була у мене подруга з Росії. Більше двадцяти років вона з сім’єю кожного літа відпочивала у нас. Жила вона тоді в Лабитнангах, від Москви 2 доби на поїзді..






Колись була у мене подруга з росії. Більше двадцяти років вона з сім’єю кожного літа відпочивала у нас. Тепер я для неї фашистка, звичайно. Ну та це вже неважливо. Просто жила вона тоді в Лабитнангах, це якраз те місто, де знаходиться зараз Олег Сенцов. І одного разу ми були там з сином. Це було в 2004 році. З Москви дві доби на потязі. Тайга, потім лісотундра…





Марина розповідала мені, що ту залізну дорогу будували політв’язні ще за часів Сталіна, а велику її частину, що веде до міста Салехард ,будували жінки–в’язні, уявляєте? Думаю, що більшість це були саме українці. Це там, де вічна мерзлота і літо триває всього місяць… Вздовж дороги безліч залишків гулагівських таборів. Збереглися огорожі з колючої проволоки та видніються залишки вишок спостереження. Охоплює жах, коли на все це дивишся. Салехард – місто нове, воно розташоване на березі річки Об. Перед річкою проходить межа Полярного кола, там, на невеличкій гірці з-під дерев виглядає скульптура мамонта. За річкою, вже за полярним колом – місто Лабитнанги. Взимку дорога йде прямо по кризі, а коли вода тане , то потрапити в Лабитнанги можна лише на паромі. Річка дуже широка, до двох кілометрів, вода темна, швидкість води велика. З парома можна легко шубовстнути в воду і ніхто тебе вже не знайде.

Мені розповідали, що корінні жителі – ханти, завжди мали середній вік дуже короткий, тому що і життя важке, і гинули часто. Ростуть берізки та ялини, вони там вже невисокі. Лісотундра тут плавно переходить в тундру.

Недалеко від будинку Марини якраз і розташована та тюрма, де знаходиться зараз Олег Сенцов. Я бачила її. Стара темна страшна будівля з довгими бараками. Навкруги багато дерев”яних будиночків, де живуть місцеві люди, будинки всі перекособочені, бо грунт такий там.

 Гаражі у них – це шматки величезних труб ( це ті, які використовують для транспортування їх чортового газу), переобладнаних у приміщення. Собака моїх друзів , Білька, яку вони дуже любили – зникла біля тюрми. Кажуть, що їх використовують для виготовлення жиру при туберкульозі. А хворіють там майже всі в”язні на цю хворобу.

За містом, куди ми їздили за ягодами, є озеро. А біля озера залишки табору поселенців. Це ті люди, які відсиділи термін в тюрмах, але не мали права нікуди їхати, ні до рідних, ні на батьківщину. Тому вони виривали землянки, це такі неглибокі ями, стіни яких вистилали стовбурами берізок, якось там робили дах і так жили. В норах! А там же навіть влітку півметра – і вічна мерзлота, не вкопаєш! 

Я ходила там і думала, як же це так? Що ж вони тут їли? Може рибу ловили, влітку збирали гриби та ягоди. Але ж там 10 місяців зима! І дуже сувора… Знайшли ми там з сином закопчений з діркою внизу казанок, хтось там готував їжу. Для мене це була найцінніша знахідка за все моє життя… (Цей казанок я привезла в Бердянськ і він зараз знаходиться в крайознавчому музеї як експонат побуту таборів ГУЛАГУ. )

Поряд з поселенням – цвинтар. А це – просто ряди сотень забитих в землю стовпчиків, де вказаний лише порядковий номер могили. Ні імен, ні прізвищ… Це, друзі , – рашка! Вона така була, вона така є і буде такою, якщо ми не будемо боротися. Це машина для знищення людей. І зараз там знаходиться наша людина – Сенцов Олег. І не лише він. І чи зможемо ми їх визволити? Це буде показник нашої сили чи нашої слабкості. Хочеться вірити, що саме сили.